Кинути палити

Сьогодні рівно рік як я не палю.

Рік без цигарок і гіркоти
Рік без наркотику
Рік свіжого подиху
Рік, коли я дійсно живу, а не затягуюсь

Я дякую, мій друг, що ти НЕ казав «ти повинна кинути».
Цього року вперше за останні десять я нюхала весну
Зараз - запах осіннього листя
Я відкрила для себе каву еспрессо – тепер не страшно, що вона швидка
Вино має тисячі відтінків і смаків!
В який ресторан іти? Будь який – мені все одно чи там палять!
Доця в захваті
Нічого не закінчується зненацька
Коли сумно – плачу. Раніше – курила
Коли холодно – сиджу в теплому офісі, а не мерзну сиротою на снігу
В моїй машині пахне ваніллю
Від мене пахне суницями
Нігті рожеві!
Обличчя – рожеве:-)
Економія на сигарах – 900грн/місяць
Коло спілкування - розширюється (не зависаєш лише на колегах-курцях)
Цілуватись – мокро і ніжно!
Нюхати – це фотографувати запахи
Ранковий біг без хекань
Виявляється, що більшість моїх знайомих НЕ палить – я цього раніше не помічала:)
Виявляється, що раніше мене жаліли, бо я палила – тепер так добре стало!
Дома пахне ефірними паличками Zara
Маю більше корисного часу
Приємно їсти
Вранці після пляшки вина в роті цвітуть троянди
Що таке похмілля?
Зуби - білі
В машині – чисто
Гарна тема для розмови: «Боже, як вам вдалось кинути?!»
Гарна тема для порад: «Ой, я вам зараз таку книгу гарну пораджу – Алан Кар, «Легкий способ бросить курить». Допомагає – спробуйте».

Я не залежу від своєї залежності – я отримала справжню незалежність! Обираю життя без цигарок.

Йду в себе. Запрошую в гості.

Де можна зустріти білку в Києві?

Білка – маленьке пишнохвосте китичковухе створіння. Часом вона може бути бурундуковою, іноді – пажерливою, але завжди зацікавленою та активною твариною. От 10 місць в Києві, де її можна зустріти і перевірити самому пишноту її хвоста та величину апетиту:

1. Корти в дворах будинків біля парку Слави (вул. Мазепи)
2. Парк КПІ (проспект Перемоги)
3. Кафе «Лісова пісня», Оболонські Липки
4. В зоомагазині
5. На пташиному ринку
6. Озера Пущі Водиці
7. Голосіївський парк (біля Аграрного університету)
8. Володимирська гірка (за Українським домом)
9. Київський зоопарк
10. Тут - http://bilka-wildforest.blogspot.com/

Більчуцькі факти:
· В Україні нараховується понад 60 тисяч білок
· В світі існує 50 видів білок
· Хвіст для білки – як парашут
· Більчатко в Києві можна прикупити за 500-1500 грн
· Якщо білка йде з парку, то в цьому винні люди

Взимку я часто бачу пустотливу білку на дереві крізь своє вікно - вона мене надихає і підіймає настрій. А ще білки вміють танцювати, в фантазіях:)

Інтуїція капризуля

Интуиция вообще дама капризная – если чувствует,
что ей уделяют мало внимания, начинает чахнуть, а через какое-то время вообще
впадает в летаргический сон.

Інтуїція – складна і загадкова річ. «Напевно, у мене її немає», - завжди думала я, почувши чиюсь історію про те, як внутрішній голос підказав вчинити так чи інакше. Але це не так, бо інтуїція – не просто якась риса характеру чи якість, притаманна лише певним людям. Інтуїція є у всіх нас. Навіть саме походження слова говорить про те, що її можна розвинути, звертаючи увагу на свої відчуття.

Інтуї́ція (лат. intuitio - споглядання, intueor — уважно дивлюся, звертаю увагу) – це здатність людини у деяких випадках несвідомо, чуттям уловлювати істину, передбачати, вгадувати щось, спираючись на попередній досвід, знання і т. ін.; чуття, проникливість, здогад, передчуття, шосте чуття. У філософії - безпосереднє осягнення істини без досвіду і логічних умовиводів. (Вікіпедія)

Але мій внутрішній голос практично завжди спить. А може він так голосно кричить, що я його вже і не чую?.. Але ж питання не в тому є інтуїція чи немає її. А в тому – ЧОМУ ми її часом не хочемо чути.

Чи довіряємо ми своїм відчуттям? Першим враженням? Своїм «здається»? Чи прислуховуємось до своїх «не хочеться» і «не час»? А може ми частіше починаємо «кричати» та закликати до здорового глузду як тільки почуємо бодай слабкий внутрішній голос-інтуїцію?

Ці запитання я задала собі – невже я настільки не довіряю самій собі, що сама ж і заклеюю скетчем рота своїй інтуїції? У простих житейських ситуаціях я почала перевіряти свою теорію «слухання себе». Просто наказала – «ти маєш собі довіритись». От дуже простий приклад. Вчора їхала за донькою, аби йти на гімнастику, але не знала точно звідки я її маю забрати – зі школи, чи з кружка. Часу обмаль. Перше мені спало на думку, що дітей не повели на кружок. Потім я почала роздумувати логічно, що причин не йти нема і все таке. Але все ж експеримент є експериментом, і я поїхала в школу як мені зразу і «здалось». Вона була там.

Я провела вже декілька таких міні-експерементів. Все працює. Інтуїція є! Тепер буду більше про неї піклуватись і готувати до більш серйозних «проектів»:)

Ці спостереження мене наштовхнули і на іншу думку, яка веде мене наступним логічним ланцюжком. Інтуїція --> довіряти собі --> бути чесним з собою --> бути актуалізованим. Отже, чим більше ми прислухаємось до свого внутрішнього голосу, тим більше кроків ми робимо на шляху до актуалізації та удосконалення.

Мій вибір - слухати свій внутрішній голос.

Пройти символічний тест "Чи розвинена у мене інтуїція">>

What the Real Man Wants

Ви знаєте, чого хоче мужчина?.....Do you know what the real man wants?.......

Дуркую:)

Привіт в ефірі. Навіть і не знаю, що на мене таке накотило сьогодні, але зразу ж вибачаюсь за лексику, тональність і, головне, формат) От написала невеличкий сюжетик. На мене це не схоже. Але що ж зробиш як лапи тягнуться настукати оце таку гидоту? Беру і стукаю. Юлію шкода, але як то кажуть – c’est la vie – а рішення було вже так близько…

***

Юлія Впіхулія

Петрович сидів за облупленим столом і пітнів. Життя – лайно. Маленький просякнений запахом старих архівів кабінетик на цокольному поверсі. Центр столиці.
-- Чаю, - репетує Петрович
Велика пузата чашка, немита лінивою Лєнкою вже мабуть пів століття. Петрович видає смачне «сьорб» і переводить натужливий погляд до вікна. Там лише сиротливий клапоть неба і хромоване колесо. «М-у-у-у, м-ляля», - скиглить він, окреслюючи поглядом «бентлі».
От так і проходить ранок за ранком, дні спливають – чашка брудніє.

***

Лист з міської ради прийшов зненацька, розваливши звичний плин затхлого життя Петровича. Відтепер жек має сам на себе заробляти, бо грошей в бюджеті зовсім нема. Петрович хмурнішає, думаючи про пенсію. «Чорт, треба ж якось з цієї трухлявої контори щось витрусити, я ж директор, чи де!»…

***

Вона була невисокого зросту. Лице все в ластовинні. Очі – кольору мокрого асфальту наприкінці зими, зібране в безглуздий ґудзик руде волосся на потилиці. Юлія Впіхулія - колобок на курячих ніжках, жива потвора, кольоровий комікс, чебурашка-олігофрен з сексуальним прізвищем.

Вона плакала. Колеса поїзда клацали, а вона продовжувала плакати. Їй лише 17, а її життя – нескінченна низка образ і знущань. «В піхву ту Впіхулію зараз як запихнемо їй х…», «Впіхулі-і-і-я, бу-га-га!!!», «Впіхна, тьфу, Впіхулія – до дошки». І це не закінчиться ніколи. І так всі 17 років. Кожного дня, кожної години, кожної хвилини – «хулія, впіхулія, ху….»……………. Колобок страждав. Круглів. І знову страждав.

«Я вийду заміж, і це страждання закінчиться. Я згодна стати ким завгодно – Лопатою, Ногою, Задериголовою, навіть, Могилою, але тільки б змінити це ненависне прізвище – ВПІХУЛІЯ!!!!»

І Юлія плакала. Сльози котились її рудими щоками і падали на розтягнену кофту. Вона знала, що заміж вона не вийде, бо її ніхто ніколи не покохає. Вона – монстр, черепашка-ніньзя, повітряна кулька з зоопарку. А значить – залишитись їй навіки Впіхулією – страшним колобком з картопляним носом.

***

Петрович думав. Вже три дні він сушив голову над тим – як його сраний забутий всіми жек може заробити гроші.

«… і просуває вона у моє віконечко паспорт на прописку, відкриваю, а там – їй богу, матюк! Таке прізвище у дівки – застрелитись можна. Впіхулія! Нє, ти уяви, з таким матюком чоловіка шукати, обіржатись можна!». Лєнка тріщала по телефону. Петрович біг до свого кабінету, перекидаючи стільці. «Євріка! Є! придумав-в-в! Лєнка – помий чашку.!. Ти геній!».
Лєнка тільки дурнувато лупала очицями.
- Рекламу даємо, записуй
- А що продавати будемо, Петровичу?
- Щасливе майбутнє
- Шо??
- Прізвища нові продавати будемо, Впіхулія..))

***

Вона втупилась у вікно. Колеса мірно клацали. Вона думала. Думала про своє паскудне, жалюгідне життя. Про те, що вона зараз їде вступати в інститут. Вона – Юлія Впихулія, з загубленого села Нечуївка, маленький монстр з рудими патлами. Що чекає її в Києві? Нові страждання? Інститут з його новими образами і перекличками? Нове відмінювання її піхви? Боляче. Важко. А що якщо все це припинити? Для чого жити, якщо ти крива впіхулія?

***

--Я маю з цим покінчити…
Сірий запльований тамбур вагону №5 в поїзді на Київ. Тут була Юлія Впіхулія. Цей тамбур – останнє місце на цій землі, де вона пронесла своє колобкове тільце. Амінь і прости боже самогубцю.

***

«Зміна прізвища за 3 дні. Швидко. Без черг. Отримай нове життя з новим ім’ям»
Петрович гордився своїм творінням, тримаючи в руках ще духмяний від друкарської фарби журнал з рекламою новітніх послуг його жеку.
---Ех, я і молодець! Маркетолог я, от хто я! Геній! Стратег!

***

--Свіжі газети, кросворди, журнали. Кому журнали?, - репетувала провідниця , розбурхуючи сон подорожуючих 5-го вагону швидкого поїзду на Київ….

КІНЕЦЬ

От таке..) А мораль, що по типу навіть, якщо тобі
здається, що все, кінець, і виходу нема, можливо у цю саму хвилину хтось вже
спішить тобі на допомогу. Головне вірити і дочекатись. Висока
філософія)

Гіпноз незвичного

Мене гіпнотизують незвичні речі – вони як магніт приковують мій погляд і все інше стає байдуже. Нехай навкруги сигналять клаксони, блимають фари та чортихаються водії. Велетенський кран підняв на висоту 9-го поверху якусь чи будку, чи вагончик і намагається розмістити його на даху житлового будинку. Чотирикутна декількатонна конструкція колихається на вітру наче пір’їна, а мої очі їй в такт наче маятник… Десятки безглуздих питань рояться зараз в моїй голові – а що, якщо вірьовка лусне? А гуркіт сильний буде? А її розпластає чи просто погне? А що водію буде? А для чого її на дах? А скільки вона важить? А… «… твою… фа-фа-фа-а-а-а»…

Або от така картинка маслом – легкова автівка заїжджає в озро і починає тонути. Ні, краще їде на швидкості 120 і з мосту в річку! Водію-везунчику вдається вчано вискочити, а його власність летить стирчкома у мутну воду. Плюх! І коричнева рідина поволі наповнює новенький шкіряний салон, кремова обшивка чорніє плямами, а на мості вже стоїть кільканадцять зівак і стежать як хвиля забирає полірований дах…

Чи коли плавлять залізо і воно стає м’яким наче масло, і дурна думка раптом накочується – а що якщо ненароком доторкнутись буде боляче… напевно…не буду пробувати)

Або коли йде будівництво і тільки вирили велетенський котлован для фундаменту. З бітономішалок заливають мутно-сіру кашицю… Два кроки і квадритний клапоть йде вглиб на три поверхи – сваї, перекриття, труби, конструкція-я-я!

Або коли міцні альпіністи висять наче орангутанги на дзеркальних поверхнях у піднебессі, час від часу відштовхуючись ногами від скляних прямокутників… Ну ви зрозуміли куди заводять далі думки…

До таких речей можна клеїти погляд як до вогню, води чи роботи інших. Люблю дивитись (або уявляти) на дію механізмів чи людей у незвичних обставинах. А ви?

Hosted Posts

Нам є що сказати. Але часто ми помічаємо, що не всі місця "підходять" для нашого слова. Місія однієї думки - залягти на дно безимяної папки в My Documents, іншу - можна запостити "в блог для себе", а якусь пронести коментарем в дружньому просторі. Іноді ж просто хочеться "крикнути щоб весь світ почув"! У вас таке буває?

Мій Squirreldom не претендує на платформу для волання на ВЕСЬ світ, але на маленький світик хороших людей можете розраховувати - долетить.

Тому пропоную наступне:

- якщо ви пухнаста неприборкана істота чоловічої статі і вам треба рикнути своє р-р-р іншим пухнастим тваринам жіночої статі

- якщо ви друг (будь-якої статі) рудої пишнохвостої білки і хочете розповстись у філософії, або просто поділитись чимось "від себе"

- якщо ваші думки позитивні, натура актуалізована, а хвіст розпушений

Якщо це про вас, то з радістю опублікую ваші "крики-писки-думи-враження-моції" в якості hosted post, тобто на правах гістя. Присилайте, а мені буде приємно опублікувати! for free:-)

Спогади напрокат

Чому мрійливі асоціації та приємні спогади відвідують мене, коли я їду за кермом? Напевно тому, що з машинами багато чого пов’язане в моєму житті – музика, подорожі, романтика дороги…

Чим більше гарних спогадів і вражень у мене переплітаються з машиною, тим частіше, їдучи дому з роботи я згадуватиму щось приємне.

Сьогодні асоціативна хвиля прослизнула в моїй підсвідомості стрічкою гардіанської дороги до чудового містечка Серміоне. Дорогою крізь в’юнкі узбережні серпантини та несподівано широкі клаптики сухих галявин. Повітря вологе і пекуче. А червоне світло табло видає час – 20:00…

«Візьми автівку на прокат!»
«Страшно…»
«Не страшно, а гарно! Беремо»

Взяти у відпустці машину на прокат – це рішення! Ділюсь враженнями, які я отримала подорожуючи озерними принадами Італії.

Переваги:

1. Перша і найголовніша, а все що далі цьому доповнення – ти сама собі хазяйка!
Ти не залежиш від примх місцевого транспорту. Тобі не потрібно весь час перепитувати слабо англомовних тіток на інформаційних стійках, як доїхати туди, куди ти сама не впевнена, що тобі треба.

2. Графік стає гнучким
В своїй «архітектурі» узбережжя озера Гарда чимось схоже на Кримське. Тут так само міста знаходяться одне від одного на відстані їзди, а не ходу. Важкувато вільно пересуватись між Ялтою та Алуштою, якщо розраховувати лише на автобус. Так само і на Гарді. Мій готель був у чудовому затишному містечку Паденде дель Гарда, а все бурхливе вечірнє життя, включно з їжею та магазинами – у Дезенцано та Серміоне. Завдячуючи колесам, щовечора я була там, де пахло найсмачнішою пастою та ментоловим морозивом з шоколадною крихтою! Зустріти коханого в аеропорту? Нема проблем - мені тут вже всі дороги рідні!

3. Твій маршрут залежить від твого настрою, а вибір розширюється
Це я перевірила, коли їдучи хайвеєм з Венеції до озера Гарда я раптом відчула гостре бажання звернути на Верону. Я ж хазяйка, тому нічого не завадило мені це зробити! Тільки уяви – лише хвилину тому ти прямувала заздалегідь спланованим маршрутом, а потім – бац-одна-мить – і Верона! З’являється азарт – починаєш вводити в навігатор назви містечок, про які чула з дитинства, а вони ось тут поруч, як на долоні, турне ля гош, 50 км і ти вже там!

4. Твої речі з тобою
Особливо актуально після того як нашопінгувавшись хочеться занирнути в озеро, а до готелю ще 30 кілометрів.

Чому я не брала машину раніше? Бо в мені жили упередження:

1. Дорого.
Так, це дорого. Але це того коштує. А ще варто промоніторити пропозиції в Інтернеті – завжди знаходиться бюджетний варіант.

2. Пакування
Безкоштовних паркувань мало, але вони є. Можна користуватись платними – заздалегідь спланувати на це бюджет, тоді не так шкода буде платити. В Італії є або паркомати, або заїзди на платні парковки із шлагбаумами. Головне навіть на паркуванні стати коректно)) Бо свій єдиний штраф ми знайшли на облаштованому паркуванні)

3. Бензин
В Італії пальне десь на 30% дорожче аніж у нас. Треба брати малолітражку - економніше. З іншого боку, якщо ти не плануєш порвати країну навхрест, то багато їздити не будеш. Для мене це був досвід комфорту на середніх відстанях. Ще лякає техніка заправки, але завжди ж можна попросити когось допомогти!

4. Маршрут незнайомий
А є хтось для кого він знайомий? Самі італійці не знають. Хіба вам дуже знайомий маршрут, коли ви їдете десь між Полтавою та Сумами? В Італії знаки зрозумілі, траси розумні, а навігаційна система – рішення для туристів-початківців. Навіть, якщо вона франкомовна)

5. Страшно

Це треба було на 1 місце ставити. «Страшно» містить все – боюсь збитись з дороги, я загублюсь, я потраплю в аварію, мене оштрафують за паркування, з мене знімуть більше грошей, я не знайду пункт здачі машини, я не звикла до чужої машини, у неї інші габарити…

Все «боюся» забуваються одразу ж після того, як ти з острахом вирулюєш з аеропортського паркування, руки мокро вчепились в шкіряне кермо, окуляри (ух, ура!) на твоєму носі, а не дома в Києві, в динаміках ще свіжий Armin, навігаторша волає по-жабячому, а в телефоні ніжна sms-ка від коханого. І тобі начхати, що кут розвороту не такий як «дома», дорога вужча, а правила їзди по колу - європейські, ти боязко придушуєш педаль газу, машинка слухається, ти мнеш її знову, вона відгукається і несе тебе гладкою магістраллю на відпочинок твоєї мрії…

…а потім туманним вогким вечором ти прямуєш з роботи до дому, знайома нота, зв’язок, і клаптики безкрайого озера пропливають повз твоє вухо.

Бери машину на прокат!

Принцип горнятка

Зробити, зліпити, створити маленьке глиняне горнятко – от що я зараз хочу. Я вже бачу його форму, розмір та колір. Невеличке – його боки можна охопити долонями. Пузате і мілке. Верх вужчий, а колір глибокий теракотовий… Орнамент простий – дитячий. Грайливі різнокольорові хвильки жовта, рожева і синя охоплюють мій горщик у веселе коло. І хто знає, чи вийшов би він таким як я собі його уявила – просто хочеться зробити. Глини нема.

Спочатку бажання і смутне розуміння теми, потім клавіші та листок ворду перед моїми очима. Куди я подіну результат? В нору, вам, недописане чи My Documents… Не важливо. Головне створити. Якщо нічого немає, то не буде і з чого вибирати:) Хочу зліпити горнятко.

Summer déjà vu

Ми відчуваємо осінь на нюх. Запасаємось книжковими шафами. Висуваємо ніс на жовту шуршаву вулицю. Знову скуповуємо книжки і любовно кладемо їх на полички. Наші мрії пролазять у наше життя. Сьогоднішня осінь принесла déjà vu бабиним літом. Гарно.

Другий раз не «помиляються»

Влучну фразу я почула сьогодні від колеги:

- Ігоре, от ти мені скажи, людям же напевно важко спочатку в такій ситуації працювати, знань може не вистачати помилки там всякі… І взагалі, поле для маніпуляцій дуже велике, ти як з цим борешся?
- Знаєш, я переконаний, що кожен може помилитись. Ми ж всі люди. І всі маємо право на першу помилку. Але другий раз і на великі гроші просто так не «помиляються»…

Питання яким чином відрізняти помилку від маніпуляції відпало саме собою.

Мої пахучі фотоальбоми

Приємні спогади та позитивні емоції я поміщаю не лише на сторінках фотоальбомів, жорстких дисках та поличках своєї пам’яті. Ще їх зберігають маленькі баночки з кремами та шампунями, привезені з різних країн – відряджень, відпусток, вікендів, шопінгів, лінувань, сувенірів. Можливо я скнара, жадібна білка, чи звичайнісінький плюшкін. Але справжня цінність цієї пахучої колекції з усього світу в тому, що ці маленькі ємності зберігають дорогоцінні спогади, асоціюють та надихають. Вони – не вітаміни для щоденної профілактики. Вони – пігулка на випадок хандри, або екстазі – під настрій.

Вогонь. Вихідний день і я вже нікуди не спішу. Дістаю маленьку баночку і виливаю на себе аромат північного моря, крики чайок у холодному небі, жовте листя і глибокі лісові озера…Медова рідина проливається в моє волосся. Теплий халат переносить тіло в затишне ліжко пухких перин. Тону в подушках сонця, що сідає. Темно-червоне світло відбивається в оксамиті м’якого волокна. Береза в моїй кімнаті – карельська казка про сили вогню та потойбічні світи.

Земля. М’ята з виноградом. Хромовані поверхні і дерев’яні стіни. Стрімкість, уніфікація, темп, рвучкість, німецька чіткість – магазин, шоппінг-мол, бутік, кава, маркет, салон, магазин, магазин, магазин…….. М’ята з виноградом.

Вода. Сьогодні я хочу радості. Не дивного, не оригінального, не дорогого. Сьогодні я хочу бути впевненою, що все буде смачно. А те що я люблю – просто. По-італійськи - темпераментне та виразне. Пухкий білий крем на засмаглому плечі – знаю, що смачний, ще навіть не вкусивши. Вологе повітря обдуває розніжене сонцем обличчя, просякаючи через шпарину привідкритого вікна. Крутий поворот на узбережному серпантині, два кипариси вправо, шматок бірюзової гладі ліворуч, лежачий поліцейський, по кругу праворуч – виходжу, вдихаю, ниряю!

Повітря. Я розширюю простір своєї ванни. Відкручую пласку шляпку на піднятих плечиках, виливаючи на себе аромат швидкості, динаміки та експресії американського мегаполісу, в якому мене ніколи не було. Просторі кімнати фешенебельного готелю, важкі фундментальні меблі в зелену смужку та жовті лампи на вкритих золотом підставках. Підійти б та розтяти надвоє величезне вікно, впустити вітер на розпарене тіло, вдихнути арoмат BVLGARI з шістьма нулями, почути свист повітря у просторах 30-го поверху…

Відкриваю пляшечку. Малюю місця, в яких я ніколи не була. Виливаю ароматну піну. Перегортаю сторінку віртуального навігатора. Ось такі вони – мої пахучі фотоальбоми.

Cильний мужчина шукає в жінці натхнення. Слабкий – причину своїх невдач

Я не дурна – я просто повільно думаю

Сьогодні у мене є дві новини. Як завжди – хороша і погана. Почну з хорошої, бо у мене сьогодні день під прапором позитиву. Я не дурна. Це мене порадувало, бо останнім часом я все більше почала сумніватись у своїх розумових здібностях з огляду на нескінченні спроби здати GMAT та TOEFL на більш-менш пристойний прохідний бал.

Погана новина - думаю я повільно. Добре це чи погано? Спробую зараз розібратись (переконана, що у мене це вийде, але можливо з часом: -))

В хвилини припадків оптимізму і навали позитивних думок я примудряюсь з гімняних речей витягнути троянду. Сьогодні саме такий випадок. Маючи за плечима 5 здач GMAT та 5 спроб TOEFL (чи то напитись на десяточку?), вранці мене принесло на зустріч з іспанською бізнес-школою (IE Bussiness School) в «Хайаті». В програмі значилась годинна сесія з запитаннями-відповідями, а потім можливість здати тест, який школа може зарахувати замість GMAT.

Лайно ситуації в тому, що тест мене злегка напружив і я напевно написала його паскудно. Троянда – я зрозуміла про себе важливу річ.

Поки чорноволосий мексиканець розтинався про переваги деверсифікованого ком’юніті, виблискуючи білосніжними зіницями, я подумки вирішувала чи здавати мені той клятий тест. Яка різниця, переконувала я себе, коли його здавати – зараз чи колись, якщо все одно до нього не підготуєшся? Так я думала, а мехіко-презентатор вже мені вручав калькулятор.

Приводу для хвилювання нема. Я нічого не втрачаю. В кімнаті тепло і тихо. Але коли я відкрила книжку з тестом, почалась справжнісінька фрустрація! Чому? Оце запитання на яке я нарешті МАЮ відповідь. Я фруструю, коли мене обмежують. У даному випадку – в часі. Тест мав 60 запитань і 2 години на те, щоб дати відповіді. По 2 хвилини на кожне запитання англійською мовою про макроекономічні показники та рівень інфляції в країнах єврозони. А ще підступний калькулятор поруч, який чорно вказує на те, що НАПЕВНО треба порахувати, а ще якісь дебільні схемки-логічні-картинки-квадрати-малевича, які в решті-решт вдались мені краще всього і навіть сподобались. І ЧАС, який спливає, як пісок крізь пальці. А мені просто його не вистачає, аби розібратись за якою логікою все складено!

Я відповіла лише на 33 запитання. Здала папірець, стирила олівець і зрозуміла, що якщо б мене не обмежили в часі, а сказали – тримай тест, твоя задача просто все вирішити. Думаю за 3 години я б впоралась… Довше б думала, дивилася б вікно, коли захотіла, трохи б переживала, поверталась би до недодуманих відповідей, гризла олівець – але б вирішила все. І з кращим результатом! Бо мала б час на аналіз і виведення закономірностей та на те, аби зрозуміти логіку побудову тесту. І не думала б про те, що мене обмежують. Те, що я це зрозуміла і є тією трояндою в купі страхів і переживань.

Те саме відбувається і в інших сферах мого життя. Відчуваю дискомфорт, коли треба щось запропонувати «тут і зараз». Я не кажу про критичні рішення в кризових ситуаціях. Бо всі ми прекрасно розуміємо, що кризова ситуація може бути тільки СПРАВЖНЬОЮ, а ніяк не змодельованою для тренування. В таких випадках я реагую чітко та швидко. Також, це не стосується робочих дедлайнів – їх я теж якось примудряюсь контролювати.

«Тут і зараз» - це коли ти сидиш на мітингу, всі щось пропонують, а у тебе в голові вата, бо голова працює лише на «вхід». Потім ти виходиш, береш каву, робиш щось, а голова в цей час активно думає над поставленою задачею. І вже, коли котишся додому, приходить ідея, рішення, чи просто бачення… Потім вони починають сипатись і сипатись… І де вони були на мітингу?) По-простому це називається "умная мисля приходит опосля".

Так і з задачками тестовими. Коли є час подумати – все виходить. Коли обмеження – фрустрація.

І що в результаті?
1. Я не дурна. Бо можу розібратись у проблемі і прийняти конструктивне рішення.
2. Я повільно думаю. Бо у мене так влаштована голова. В кінці-кінців я отримую задоволення від процесу думання, тому і розтягую його (злукавила, але гламурно)
3. Не я контролюю час, а він контролює мене. Я не люблю, коли мене щось контролює, злюсь і потрапляю в пастку. Зазвичай, я намагаюсь уникати штучних ситуацій, які вимагають втиснути себе в рамки. Але з іншого боку є часи, коли це просто необхідно.
4. Як з цим боротись? Можливо варто натренувати в собі здатність працювати під контролем якимось відстороненим способом. Наприклад, робити фізичні вправи на час… Приймаю конструктивні ідеї!
5. А чи потрібно з цим боротись? Можливо можна цю якість використати позитивно? Наприклад, створити альянс з людиною, яка вміє швидко реагувати, але їй складно довго «зависати» на обдумуванні однієї теми. І взаємодоповнюватись).

Білка-занудна, але пишнохвоста

Секс по любові - прекрасно

Прості лінії додають елегантності