Зупинки-фантоми

Ці зупинки на трасах завжди такі сумні і обшарпані! Самотня приблуда кольору портянки з гордою табличкою «Бобруйка» на даху посеред поля на трасі Київ-бознащо. Ей, графітери, чи як вас там називають! Оживіть зупинки – намалюйте в них людей, які сидять на лавці, чекають, палять, сміються і сплять! Розбудіть водіїв – оживіть траси!

Коли мені було 15

Сьогодні мені навіяло пригадати дитинство. Щось трохи 80-ті за останні пару років викривили і зсучаснили, а от до 90-их ще не дібрались, бо наче й не так давно було. Але ви самі вирішіть чи не так вже давно – дивіться, що я вам приготувала. Отож, розпочинаємо мандрівку в історію мінус 15!

Що ми носили
Хіт всіх часів і народів, тренд 1995 року , всі дівчата як близнючки в чорних гольфах вище коліна (здається це зараз знову падає в тренд), гобеленових желєтках та міні-спідничках. Заміна на холодну зиму – шерстяні чорні рейтузи, довгий пухкий світер і парка.

Що ми їли
В школі у нас були льготники, яким можна було їсти безкоштовно. У мене теж була така подруга. Коли вона благополучно прогулювала, ми бігли в столовку і брали на її прізвище замість обіду 5 булок – кренделики з цукром. Найсмачніша їжа була:)

Що ми слухали
Тут можна довго копатись, але я покажу найвизначніші моменти як української, так і зарубіжної естради. Заодно і наряди тогочасні згадаємо ще раз.

Під таке ми плакали

Під таке – танцювали, а потім плакали

Українська естрада) Ги)


Супер-кліп!!! – тут вам і мода як було (класні у неї «велосипедки» з рюшами), і техніка, і все-се!!!! Територія «А»…
Сірко-собака – фотопідбірка унікальні, а рухи-рухи які роблять руками!

Под дождем – модні хлопці

Під що ми танцювали
Це було трохи раніше, але я не можу, ну просто НЕ МОЖУ не поставити це сюди!

Що ми дивились
І хоча ці мирові фільми вийшли у 1994, але ми їх дивились у 1995)))
Форест Гамп, Леон Кіллер, Маска, Кримінальне Чтиво, Інтерв’ю з вампіром, Mission Impossible!

Що ми курили
Зараз нічого) А тоді я теж не курила, але мої подруги моднічали з Fine (зараз в інеті вони 40 баксів коштують!!!)

Який колір ми бачили
Рожевий! І через рожеві окуляри)

На чому ми слухали
Sony Walkman – у мене такий був і я була найкрутіша-шаша)

На чому ми їздили
Зазвичай на цьому

Що повз нас їхало
Таке)

Яке місце в Києві було наймоднішим?
Пасаж

То була справжня ера супер-моделей!

Я теж пробувала – нічого не їла і шастала по «язику».
Лінда Євангеліста, Сінді Кроуфорд та Клаудіа Шифер - ікони 90-х. Тепер ікон-моделей немає)

Клаудія Шифер

Сінді Кроуфорд
А Мадонна у 1995-ому була така!

Laté

- Каву laté велику, будь ласка
- Вам з собою?
- Так
Хрещатик дихає. Рідна вулиця, стуки мого серця налаштовуються на твій ритм. Руки грію кавою, себе – шубою. Ніс стирчить і мерзне – гаряча рідина торкається губ. Мені стає холодно в руки та гаряче в роті. Солодке laté гріє, мандруючи моїм тілом – колючий морозець покусую, пробігаючи мої щоки. Одягаю капюшон – лише очі визирають і бачать…you are welcome to after work walk!

Головна вулиця країни живе бурхливим вуликом. Тут є все – живі представники нашої географії, разюча бідність і шовкове багатство, безтурботне студентство та неформальна молодь - тут немає таких чи інших - тут є перехожі. Старенька бабця продає з рук цигарки, а рожевощокий хлопець у неї купує пачку Parliament та прямує до «Лексуса». Студенти кучкуються в переходах, волаючи під гітару незмінний «Под небом голубым есть город золотой…». Яскраві вітрини брендових шопів запрошують дівчат витратити гривні – кому в Zaru, кому в Luis Vuitton. А я п’ю гарячу каву на морозі.

Намащені гелем італійці та борщагівські хлопці «по два» продовжують знайомитись зі студентками та школярками на незмінній променаді. Не зважаючи на пору року, всі лавочки щільно окуповані – цілуються закохані, спить п’яний дідусь, підклавши під голову дорогоцінний пакет зі склотарою, «тепервжезнайомі» скидаються на пиво… Перехожі прямують до метро, часом зупиняються біля імпровізованого данс-полу, де молоді таланти змагаються у вмінні танцювати нижній брейк. Ще ковточок – мені затишно.

«Як звати таку привабливу дівчину», - чую я зліва від себе передбачувану на 15 хвилин вперед фразу. Але настрій у мене добродушний. Я п’ю каву і споглядаю. «Я Аня», - розглядаю мужчину, який так і не стане моїм новим знайомим, - «А ви?..». Авжеш, він Вітя. Де живе? - киянин з «лівого берега». Що тут робить? - та от вирішив пройтись після роботи, пива попити. Ким працює? - менеджер середньої ланки. Куди на каву запрошує? –«ой, вибачте, я вже собі влаштувала МакДональдс, мені дуже гарно, якщо хочете стійте поруч, ви мені не заважаєте. А чому ви замовкли і якось посумніли? Ви нижній брейк танцюєте? А вірші складаєте? А математику на ніч розв’язуєте? Ні… Було приємно з вами поспілкуватись – гарного вам продовження променади!», - тікаю я на інший бік вулиці допивати каву.

На ніс приземлилась сніжинка. Висовую кінчик язика – ще одна, бряк, холодна. І полетіли!!! Кружляють, паскудниці – вже ж весна наче, а вони все свої танці не припинять, але мені приємно і затишно. Бо я люблю пити гарячу каву на зимовому Хрещатику. Люблю, коли різні частини мого тіла відчувають різну температуру. Коли гаряче всередині і от вже холодний вітер облизує губи. Мить – і вони гарячі. А я стою і споглядаю. Мої думки течуть своїм плином, з кожним ковточком вони змінюють одна одну, а я тим часом сканую життя вулиці і мені приємно від думки, що в багажнику мого авто лежать новенькі туфлі кольору літнього неба над Босфором!

02.2009

Дуркую:)

Привіт в ефірі. Навіть і не знаю, що на мене таке накотило сьогодні, але зразу ж вибачаюсь за лексику, тональність і, головне, формат) От написала невеличкий сюжетик. На мене це не схоже. Але що ж зробиш як лапи тягнуться настукати оце таку гидоту? Беру і стукаю. Юлію шкода, але як то кажуть – c’est la vie – а рішення було вже так близько…

***

Юлія Впіхулія

Петрович сидів за облупленим столом і пітнів. Життя – лайно. Маленький просякнений запахом старих архівів кабінетик на цокольному поверсі. Центр столиці.
-- Чаю, - репетує Петрович
Велика пузата чашка, немита лінивою Лєнкою вже мабуть пів століття. Петрович видає смачне «сьорб» і переводить натужливий погляд до вікна. Там лише сиротливий клапоть неба і хромоване колесо. «М-у-у-у, м-ляля», - скиглить він, окреслюючи поглядом «бентлі».
От так і проходить ранок за ранком, дні спливають – чашка брудніє.

***

Лист з міської ради прийшов зненацька, розваливши звичний плин затхлого життя Петровича. Відтепер жек має сам на себе заробляти, бо грошей в бюджеті зовсім нема. Петрович хмурнішає, думаючи про пенсію. «Чорт, треба ж якось з цієї трухлявої контори щось витрусити, я ж директор, чи де!»…

***

Вона була невисокого зросту. Лице все в ластовинні. Очі – кольору мокрого асфальту наприкінці зими, зібране в безглуздий ґудзик руде волосся на потилиці. Юлія Впіхулія - колобок на курячих ніжках, жива потвора, кольоровий комікс, чебурашка-олігофрен з сексуальним прізвищем.

Вона плакала. Колеса поїзда клацали, а вона продовжувала плакати. Їй лише 17, а її життя – нескінченна низка образ і знущань. «В піхву ту Впіхулію зараз як запихнемо їй х…», «Впіхулі-і-і-я, бу-га-га!!!», «Впіхна, тьфу, Впіхулія – до дошки». І це не закінчиться ніколи. І так всі 17 років. Кожного дня, кожної години, кожної хвилини – «хулія, впіхулія, ху….»……………. Колобок страждав. Круглів. І знову страждав.

«Я вийду заміж, і це страждання закінчиться. Я згодна стати ким завгодно – Лопатою, Ногою, Задериголовою, навіть, Могилою, але тільки б змінити це ненависне прізвище – ВПІХУЛІЯ!!!!»

І Юлія плакала. Сльози котились її рудими щоками і падали на розтягнену кофту. Вона знала, що заміж вона не вийде, бо її ніхто ніколи не покохає. Вона – монстр, черепашка-ніньзя, повітряна кулька з зоопарку. А значить – залишитись їй навіки Впіхулією – страшним колобком з картопляним носом.

***

Петрович думав. Вже три дні він сушив голову над тим – як його сраний забутий всіми жек може заробити гроші.

«… і просуває вона у моє віконечко паспорт на прописку, відкриваю, а там – їй богу, матюк! Таке прізвище у дівки – застрелитись можна. Впіхулія! Нє, ти уяви, з таким матюком чоловіка шукати, обіржатись можна!». Лєнка тріщала по телефону. Петрович біг до свого кабінету, перекидаючи стільці. «Євріка! Є! придумав-в-в! Лєнка – помий чашку.!. Ти геній!».
Лєнка тільки дурнувато лупала очицями.
- Рекламу даємо, записуй
- А що продавати будемо, Петровичу?
- Щасливе майбутнє
- Шо??
- Прізвища нові продавати будемо, Впіхулія..))

***

Вона втупилась у вікно. Колеса мірно клацали. Вона думала. Думала про своє паскудне, жалюгідне життя. Про те, що вона зараз їде вступати в інститут. Вона – Юлія Впихулія, з загубленого села Нечуївка, маленький монстр з рудими патлами. Що чекає її в Києві? Нові страждання? Інститут з його новими образами і перекличками? Нове відмінювання її піхви? Боляче. Важко. А що якщо все це припинити? Для чого жити, якщо ти крива впіхулія?

***

--Я маю з цим покінчити…
Сірий запльований тамбур вагону №5 в поїзді на Київ. Тут була Юлія Впіхулія. Цей тамбур – останнє місце на цій землі, де вона пронесла своє колобкове тільце. Амінь і прости боже самогубцю.

***

«Зміна прізвища за 3 дні. Швидко. Без черг. Отримай нове життя з новим ім’ям»
Петрович гордився своїм творінням, тримаючи в руках ще духмяний від друкарської фарби журнал з рекламою новітніх послуг його жеку.
---Ех, я і молодець! Маркетолог я, от хто я! Геній! Стратег!

***

--Свіжі газети, кросворди, журнали. Кому журнали?, - репетувала провідниця , розбурхуючи сон подорожуючих 5-го вагону швидкого поїзду на Київ….

КІНЕЦЬ

От таке..) А мораль, що по типу навіть, якщо тобі
здається, що все, кінець, і виходу нема, можливо у цю саму хвилину хтось вже
спішить тобі на допомогу. Головне вірити і дочекатись. Висока
філософія)