Роман з фотокамерою. Гра в одні ворота

Мої стосунки з фотокамерою не назвеш простими. Я її люблю, а вона мене – ні… От, що я помітила:
- якщо на якомусь заході є фотограф, то я вже звикла, що потім переглядаючи диск з 1000 фото я себе не знаходжу, якщо не вважати ті три фотки, де я щось п’ю чи з кимось патякаю, скрививши мармизу. Причому, там же можуть бути цілі портретні фото сесії, якихось лівих людей, які просто «запали в об’єктив» митцю-фотографу
- знаючи попередній факт, я очікувала іншого результату, коли я сама особисто наймала фотографа для зйомки чергового івенту. Навіть просила, по типу, друг, сфотай мене там пару разів, хоч фотку професійну в робочому амплуа матиму. Дивлюсь на диск. 1000 фото. Я вже на 5-ти (подіяло, чи що?)))
- а ще буває, що в компанії хтось із фотіком. Скористатись ним в голову приходить в голову, зазвичай мені...

Чому так трапляється? От до чого я додумалась:
- Дуже часто я сама знаходжусь по інший бік об’єктива, всі звикли, що це я та, хто фоткає, а не вони ті, хто можуть мене сфоткати
- Може я ховаюсь від камери?
- Мої підозри щодо нефотогенічності спростовують ті деякі фотки, які мені вдається таки отримати

Сьогодні шукала знімок відправити подружці в Америку. За останні 2 роки мене достойно (і багато!!!) фоткав лише мій коханий. Шкода, що таку фотку подрузі не надішлеш. Як то кажуть – є що згадати, нема що дітям показати, хі-хі)))

Коханий, сфотографуй мене у діловому костюмі, будь ласочка).