100 пост

От вже я і обжила свій Squirreldom – в більчачому домі маленький ювілей. Це – 100-ий пост!

Відмотую назад сторінки з мітками і тегами, рокручую більчуризми і дивності, смішне та дитяче – самоідентифікуюсь… З дня, коли я написала свій перший пост минуло пів року. І я й досі вважаю, що зробила правильний вибір не перейматись всякимим дурними питаннями «для чого мені треба писати», а насоложуватись тим, що я це таки роблю. Паоло упевнено тримає першість у моєму рейтингу зі своєю теорією знаків…

А що скажете ви? Чи добре вам у більчуцькому домі? Чи може пагано годую і мені треба підтягнути свої кулінарно-філософічні здібності? А може сексу замало?:-)

Якщо читати хороші книжки повільно, то не треба буде їх так часто потім перечитувати. Напевно я це перевірю.

Нюхати – це фотографувати запахи

Коли чужі ідеї працюють чесно

Іноді задача настільки важка, що виникає
бажання подивитись в очі її автору (Геогрій Александров)

Крадемо чи застосовуємо?
Чужі ідеї красти погано. Ми про це чуємо з дитячого садка (муха-повторюха), школи (не списуй), інституту (шпору витягнули, мля)… Це продовжується і у дорослому житті. На роботі, аби не взяти чужих ідей, бо це ж погано, ми починаємо їх тирити крадькома, видаючи за свої. Або, що ще гірше, перетворювати нашу трудову діяльність на вічні перегони хто нагенерує більше нових ідей. І для нас стає важливим лише тоу факт, що ідея: нова, моя, унікальна. І нас все менше цікавить якість - кількість та унікальність стають нашими основними приорітетами.

Часто такий підхід ми переносимо і на приватне життя, свої захоплення і стосунки з людьми. Бути унікальними стає самоціллю. Ми генеруємо ідеї заради самого процесу. І нас перестає хвилювати, що вони сирі, ми вже не можемо поглянути на них неупереджено, ми няньчимось зі своїми уродцями (але ж моє!) і не здатні розширити своїх можливостей.

Наприклад, є велика різниця між підходами до навчального процесу у пост радянських країнах і на заході. З дитинства ми звикли, що якщо пишемо твір чи реферат, маємо презентувати якусь нову захопливу ідею, показати своє унікальне бачання і розуміння речей. Проте, ми не зважаємо на те, що ресурс досліджуваного чи прочитуваного не є безмежним. Автор не міг вкласти більше того, що він хотів вкласти. Чули певно, що якщо щось є качкою, воно крякає як качка і ходить як качка – то це і є качка. Але для того, щоб залишатись оригінальними ми висмоктуємо з пальцясвоє нове бачення і «свіжий» підхід. Невже це не даремна витрата часу?

По-іншому цей процес побудований у європейській школі. Коли студент робить наукове дослідження, від нього в першу чергу вимагається не винайти новий тип палива, а проаналізувати вже існуючі ресурси та процеси. Поглянути критично на різні теорії та провети між ними логічні паралелі і встановити зв’язки. Дослідити. Поступово, виховуючи в собі такі навички, молода людина вчиться бути розважливою, глибокою, структурованою та ефективною. Не оригінальність будь-якою ціною, а зароблене обгрунтоване право голосу.

Від перестановки складових виходить масло з хлібом
Іноді, звичайна перестановка вже відомих процесів може дати новий результат. Іноді, до звуку потрібно лише додати зображення, щоб отримати телевізор і не треба вже винаходити шосте відчуття. До речі, такий підхід до винаходів давно вже використовується багатьма компаніями-виробниками. Навіть є ціла система, яка учить дивитись на звичні речі свіжим поглядом і, комбінуючи їх, отримувати нові ідеї. ТРІЗ називається (теория решения изобретательных задач).

Більшість нового – вже придумано до нас

«Ідея має бути оригінальною лише у застосуванні до проблеми, над якою ви
праюєте» (Томас Едісон)

Все геніальне – просто. Більшість нового – вже придумано до нас. Я кожного дня бачу цікаві речі, вигадані не мною. Речі вражаючі та дивні. Злегка неадаптовані. Іноді недодумані. Буває, що просто запропоновані колегами, а не мною. Я перестала боятись їх брати, удосконалювати і запроваджувати! Ну і що, що не моє? Якщо чесно сказати – «от таку гарну ідею почула від …» - то що поганого в тому, щоб її взяти? Не потрібно присвоювати і красти чуже, щоб отримвати результат та користь. На ділі часто виходить інакше. Ми концентруємо свою увагу на боротьбі за право власності і забуваємо про суть і призначення того, заради чого ми розвиваємо нову ідею.

Я помітила, що як тільки ти змінюєш ставлення до процесу генерації нових ідей і не боїшся підтримати чи розвинути гарні і толкові, але чужі прпозиції, тим більше нестандартних рішень починає приходити в твою голову. І ще, раджу прислухатись до поради мого рудого наставника – не шкодуй, що хтось «перехопив», або «присвоїв» собі твою ідею. Якщо ця людина взяла чесно і не приховала, що це твоє – тобі всі отримають вигоду від втілення її у життя. Якщо вкрала – обмежила свою можливість до генерації нового, а тобі розширила. Бо ти маєш достатньо творчого потенціалу, щоб вигадати, віднайти, і змогти ще більше.

Я не закликаю до плагіату. Я не закликаю бути однаковими і сірими. Я не кажу, що бути оригінальним і не таким як всі – погано. Я просто хочу, щоб ми задумались і більше уваги приділяли не лише формі, але й суті. Робили нове не лише заради нового. Творили не лише заради оригінальності. Пропонували не лише щоб виділитись. А несли користь і додану вартість своїми ідеями. Оригінальність як самоціль – як складати вірші лише заради рифми.

«Якщо існує більш складний спосіб робити що-небудь, хто-небудь обов’язково
його відкриє” (Ральф Рус).

Є сенс шукати сенс свого життя

На днях я написала жартівливий пост про ниряння, а тепер бачу, що це був знак. Бо вчора запитання про сенс мого життя почало мене дійсно бентежити. Коли ти шукаєш, прагнеш змін не лише заради самих змін, відчуваєш, що тобі потрібен стрижень-дороговказ, який вестиме тебе і підтримуватиме у нелегкі хвилини… - саме в такі моменти ти задаєш собі запитання задане до тебе мільйони разів. Це запитання старезне і зморшкувате, воно спить під вовняним пледом десь далеко у закутках твоєї підсвідомості. І саме сьогодні, коли ти раптом відчуваєш, що щось в тобі ламається і тобі потрібна опора ти кричиш щодуху і… будиш його! «ДЛЯ ЧОГО Я НА ЦЬОМУ СВІТІ?».

У тебе є запитання, а відповідь є у Google. Завела я своє запитання пану-1000-відповідей і, звісно, посипались посилання та переходи на сенс життя. Інші люди теж питають, пишуть, шукають, хвилюються – живуть!

How to discover your life purpose in 20 minutes
How to discover your life purpose in 20 minutes (Як віднайти сенс свого життя за 20 хв). Стаття здалась мені дурною як тільки я прочитала заголовок. Але цікавість взяла своє, до того ж у мене була ціла година часу, тому витрати 20 хвилин на пошуки сенсу життя я собі абсолютно могла дозволити.

Скажу чесно – все, що я зробила за ці 20 хвилин мене дійсно вразило. Можливо я передивлюсь свої відповіді ще багато разів, але щось таке дуже важливе я таки зловила за хвіст і тепер це знання мене вже почало підтримувати. Стаття англійською, а мені дуже хочеться поділитись нею, щоб ви теж відчули щось «таке». Тому перекладати не буду, але суть коротко викладу. Звісно, вже переплівши з власним досвідом.

Що треба зрозуміти?
От історія про Брюса Лі, яка дуже допоможе у виконанні наступної вправи. Майстер з бойових мистецтв попросив Брюса навчити його всьому тому, що той вміє сам. Брюс приніс дві склянки, наповнені рідиною. «Перша склянка», - сказав він, «відображає всі твої знання про бойові мистецтва. Друга – всі мої знання про бойові мистецтва. Якщо ти хочеш наповнити свою чашу моїми знаннями, ти спершу маєш звільнити свою від своїх».
Звільніть свої думки від упереджень та стереотипів.

Що треба думати?
Підійдіть до завдання спокійно. Можливо як і я ви вже з першої фрази подумали, що це маячня. Що сенс життя все життя шукати треба, а не 20 хвилин. Що у вас немає часу на такі дурощі чи що це чергова балаканина просунутого «лікаря людських душ». Ну і нічого страшного. Голова думає, а руки роблять.

Що треба робити?
Беремо аркуш паперу (побільше, краще справжній, а не вордівський) і робимо наступне крок за кроком:
1. Пишеш зверху запитання – Яке справжнє призначення мого життя?
2. Пишеш відповідь (будь-яку!), яка першою спала на думку. Це не обов’язково має бути ціле речення. Короткої фрази достатньо.
3. Повторюєш крок 2 до тих пір, поки не заплачеш. Це і буде твоїм справжнім призначенням.

Як витримати?
Не важливо, ким ти є – керівником компанії, інженером, художницею, чи перекладачем. Коли ти будеш писати, не думай про свою роботу чи хобі. Якщо ти хочеш віднайти свій дійсний сенс життя, то спочатку маєш звільнити свідомість від всіх хибних та несправжніх призначень, яких навчило тебе суспільство. Включно із ідеєю, що у тебе може взагалі не бути призначення.

Отже, ти починаєш писати. До 10 пунктів список розростається швидко, а потім можна застрягти. Повторюєшся, або перефразовуєш. Це нічого. Потрібно просто продовжувати. Головне не припинити і не кинути писати. Купа людей зробила цю вправу і у всіх свій досвід, але є типові «майлстоуни». Можливо доведеться написати 100 пунктів, а можливо 44. Не в кількості справа, а в тому, щоб не кинути доки не напишеш те, від чого заплачеш. До речі, відчуття спротиву дійсно проходить згодом – головне не дати собі втекти і не знайти іншу «важливу» справу на пів дороги.

Ти можеш помітити. Що деякі відповіді трохи тебе зачепили. Ти ще не плачеш, але щось тебе торкнуло. Такі відповіді треба відмітити. Біля них стає «тепліше». Це ще не дійсна єдина відповідь, бо ти не плачеш, але дуже близько. Кожна з них – шматочок твого призначення, але по окремості не працює. Перечитай їх, коли застрягнеш.

Коли я зробила цю вправу, вона зайняла у мене 40 хвилин. І я отримала відповідь на 44 кроці. Деякі «теплі» відповіді виникали на кроках 8, 23, 29, 34 та 36. Відчуття спротиву прийшло до мене десь на кроці 30. Дійсно захотілось встати і піти, закривши блокнот. Але я дочитала статтю до кінця, тому знала, що таке буде і витримала. З 30 кроку я почала писати майже без емоцій, в голові було одне – «пишу поки хоча б щось приходить в голову». Ніби робила домашнє завдання. Раптом я зрозуміла, що деякі слова я повторюю набагато частіше – любов, натхнення, турбота, сила… І на 44 кроці я вирішила об’єднати їх в одне речення, викинувши непотрібні елементи. Коли я написала «сила духу» - заплакала. Це словосполучення і є серцем мого призначення. От як воно звучить:

«Щодня міняти світ – любов’ю, натхненням, силою духу, новизною погляду і
турботою. Нести віру у перемогу сильних духом, чистих думками
та рішучих у своєму бажанні змінювати світ на краще”.

Для сторонньої людини це може звучати банально, але після того як ти проробиш всю вправу – повір, твої слова отримають свій дійсний сенс. В першу чергу для тебе самого.

І найголовніше. Знайти спосіб, щоб цей «сенс» був завжди з тобою – в твоїй голові, серці і діях. І не забувати, що гарні поради можна знайти з Google : -)

Прочитайте статтю How to discover your life purpose in 20 minutes, автор Steve Pavlina.

Сенс життя за 1 хв

Кожна людина хоча б раз у своєму житті затримувала дихання під водою. У дитинстві - упевнена. Не знаю, що такого в цьому дивному процесі, але мене наче гіпнотизує. Люблю набрати повні легені повітря і зануритись під воду. Не пірнати і плисти, а саме роздутись як підводний парусник і за одну хвилину осягнути сенс життя.

Повільно наповнюю легені легким нічим. Це ніщо збереже моє життя у чужому світі протягом 1 хвилини. Я відчуваю як кисень просякає моє тіло, наповнює альвеоли, надуває груди наче подушечку для сну в літаку. Рухи повільні та розтягнені. Вода – кесіль. Підборіддя, ніс, рідина заходить у відкриті очі, опс – і вже вона накрила твою маківку. Мірний гул у вухах, звук крізь вату, в працює водонагін чи мимо проплив катер? В басейні, морі, ванні…

Рахую. Один…чотири… сім… Мої 4,5-літрові легені заправлені під зав’язку. Повільно спускаю клапани, вивільняючи СО2. Бути повільною так важко... Бути звженою необхідно, щоб жити.

30-та секунда. Рівень кисню в крові невпивно падає, очищуючи мої думки від дріб’язку. Залишається одна найдурніша – а що як я буду тут сидіти і не пускати себе на поверхню? як це буде? невже я кудись «відлечу»?.. Спокій. Гуде водонагін, а може катер, чи кран відкритий… Звуків немає. Інша стехія. Не наше життя. Моє життя інше… Кольори зеленуваті… Виблискують паєтки… Чи то пил підводний… Мої альвеоли злиплись… Пуф-х-р-ф-ф-х-х-ш!!! Я виграла!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Одна хвилина, одна думка, 450 мілілітрів, нуль проблем, мить невагомості. Заради того, щоб запитати себе «Дорогенька, а ти для чого тут?»

Бублик Білки аніме

Біляче життя дуже цікаве. Хоча воно й побудоване на дуже простих бубличних засадах, проте його барви яскраві та запашні. А ще справжні Білки не без гордості можуть похвалитись, що вміють поєднати свої гарні ідеї та таланти інших творчих тваринок. От дивіться, що з цього вийшло.

"Бублик Білки" в картинках:

Білки з сумкою на шопінгу не вистачає(((( але тваринка-художник мене вже вигнала в шию і сказала, що досить коміксів :-)

Зжалилась! Ура!

Більчуризм - це саморобний афоризм.

Давай об’єднаємо наші бібліотеки, винотеки, медіатеки - будемо читати, пити і слухати треки.

Чому чоловіки всюди підтягуються?

Привіт в ефірі. І знову я продовжую нашу програму «Про спорт». Дивні речі кояться на моєму прибудинковому майданчику з тренажерами і турниками. Розташоване це чудове місце у прохідному шкільному дворі, тому вранці купа людей крокують цією дорогою. Хто в школу, хто на роботу, хто просто песика гуляє, а хто вийшов водички купити після вчорашнього. Жінки, чоловіки, діти… Коли я вперше звернула увагу на одну дивність, то подумала, що це просто дивність. Але вже пів року кожного дня все повторюється знову і знову – ЯКЩО ДОРОГОЮ ПРОХОДИТЬ ЧОЛОВІК, ВІН ОБОВ’ЯЗКОВО ПРИЛЬНЕ ДО ЗАЛІЗА. Чи підтягнеться, чи відіжметься, чи повисить на турнику, або руки покачає… І не важливо, чи йому 60, 40 або 15 років. І не важливо чи він на роботу в костюмі йде, чи собаку в джинсах гуляє. Як тільки він потрапляє в цей рай заліза – перетворюється на магнит і липне до гладких поверхонь. Аккуратно ставить свій шкіряний портфель (кейс, бутилі з водою, собаку, недопите пиво etc) і починає підтягуватись.

Такій стабільній тенденції обов’язково має бути зрозуміле пояснення. Бо жінок там і не видно, а якщо проходять повз, то не кидаються на швецькі стінки. І взагалі – декілька жінок бачила під час бігу, а зарядку, принаймні в моєму дворі, не робить ніхто. Але це може так просто склалось, тому все ж повернусь до теми «чому чоловіків тягне на залізо». Мої припущення наступні:

1. Чоловіча натура більше сконцентрована на собі. Не секрет, що жінки схильні піклуватись в першу чергу про всіх навкруги, окрім себе (звісно це узагальнення). Натомість чоловіки більше думають про власні потреби, зокрема бути здоровими і в тонусі, тому і використовують будь-яку можливість повіджиматись

2. І чоловіки, і жінки бояться старіння. Тільки для жінок воно більше виявляється в кількості зморшок на обличчі, а для чоловіків - в фізичних можливостях. Тому вони і використовують будь-яку нагоду, аби не лише підкачатись, але й перевірити «чи ще є порох…»

3. У продовження – ще і психологічний момент. Самооцінка чоловіка напряму пов’язана з його фізичними можливостями (про це багато у Протопопова є), тому аби підвищувати самооцінку йому потрібно постійно оцінювати ці свої фізичні можливості. Чим він і займається, таємно влипаючи в бруси

4. Не можу це пояснити лише бажанням «трохи підкачатись», бо тоді мені зовсім не зрозуміло чому це робити з портфелем і при галстуку.

5. Вони хочуть покрасуватись, показати себе. Хоча думаю – це десь на 25-ому місці, бо не завжди ж я на тому майданчику кукую, ги-ги: - )

6.А ще чому?....................................................................................

Нічого в інеті з цього приводу я поки не знайшла( Чому чоловіки так роблять?

Більчуцький спорт:-)

Покращую гірше за рахунок кращого. Баланс сил в природі, чи не вміння збалансувати приорітети?)

Люблю чоловіків, які допомагають жінкам орієнтуватись в часі і просторі. Я майже ніколи не гублюсь, але відчуття, що про тебе піклуються - гріє.

Thanks, Svetun)

Я достатньо самодостатня, щоб мене дістати

Марципанове місто

Якось я вже писала про чарівні і дивні місцинки в своєму рідному місті. Останнім часом не брожу центром, тому справжнім здивуванням стало «марципанове місто», яке зненацька виросло у самісінькому серці Подолу. Іграшкові вулички, мощені доріжки і різнокольорові будиночки – тут лише не вистачає велетенських Мікі Маусів та дитячих паравозиків – вважайте, що ви потрапили в казковий Діснейленд.

А насправді – це лише житловий комплекс. Майже всі будинки нові, але стилізовані під давнину. І всі різні. Більшість з них ще не заселена, тому навіть вдень здається, що містечко загубилось у часі. Так і хочеться витягнути квітчасту парасольку і пройтись охайними вуличками, шарудячи довгою спідницею!

Запасаюсь на зиму

Навіть якщо ти низькопримативна тварина, все одно в твоєму тілі бути інстинктам. А як ще пояснити собі цей осінній потяг «запастись і залягти»? І наче ще не ллють бридкі дощі, на вулиці тепло і пахне листям, а хочеться лінуватись, відкрити хату-читальню і сидіти в теплому кублі. Чим я і займаюсь останнім часом. А щоб кубло було затишним – його треба облаштовувати (дивно це все – точно інстинкт). Сказано - зроблено. Сьогодні була зібрана і примощена таки прикуплена книжкова шафа! І нічого, що у мене виявилось чотири з половиною книжки (а я думала, що скоро вже на хомяків буду свою бібліотеку пускати), зате можна всяку красу туди вмостити). А взагалі - раз на рік можна і прикупити собі якісь меблі. Минулого - це були штори (по вартості точно як меблі). І теж восени.

І запасатись. Їжею. А що це як не інстинкт – раптове бажання приготувати якийсь збочений рецепт з книги високої кулінарії? Дерти шкуру з помідорів і перців, чавити лимони, змішувати це все з фасоллю і поливати киплячою бринзою… Правда, було смачно:-) Коли це я таке витворяла в останнє?

І, нарешті, найголовніше. В суботу я чи не вперше за три (!!) місяці ввімкнула телевізор! До 4 ночі жадібно дивилась всі підряд фільми, включно з «Еволюцією». І не тільки. Ще й DVD п’єднала (тепер страждає дитина, бо як його назад впихнути в інший телек мама, якій раптом заманулось фільм подивитись, не знає)!

А ще мені все пофіг. Доктор, я буду жити?

Маю невизначене бажання визначитись

... хто тут умнить?

Одежина для мордочки

Не знаю, наскільки цей пост буде цікавий хвостатим істотам чоловічої статі, але самі вирішуйте. Це дівочий момент.

Я помітила, що в моїй косметичці вже занадто багато тональних кремів. Як тварина, яка любить розбиратись у своїх інстинктах та мотивації, я цим питанням зацікавилась. А й дійсно – чому тональні креми, а не туші, наприклад? З кількістю блисків для губ все зрозуміло – багато кольорів, багато настроїв. А от тональний крем по суті як панчохи на ноги – може бути, або під засмагу, або зимовий варіант посвітліше і настрою особливого не потрібно, правильно? От і я так думаю, а руки продовжують скупати тоналки. Зараз маю 9 штук. І відчуваю, що мені треба ще дві. І вже знаю які.

Сьогодні я знайшла причину! Вона в тому, що я розумію і відчуваю свою шкіру. Все виявилось дуже просто. Шкіра – не стала велечина. Це все упередження, що якщо ти маєш, наприклад, жирну шкіру, то маєш добирати відповідні засоби «для жирної шкіри». Моя теорія інша – май в арсеналі ширший діапазон помазюк і слухай свою шкіру.

От простий приклад. У мене загалом жирна шкіра. Але напередодні я випила пару бокалів вина. Що відбувається? Вірно – вранці в ній менше вологи. І навіть будучи жирною, вона сьогодні може трохи шелушитись… Висновок – мастимо більш зволожуючий крем і менш важку тональну основу.

Добре, а як знати ЩО саме треба твоїй шкірі? У мене це відбулось природньо якось – я інстинктивно почала (і продовжую) скупати тональні основи. Але можна зробити це і сплановано – поступово спробувати продукти різних фірм, які по маркуванню відповідають вашому типу шкіри (все одно консистенція і ефект буде у всіх різний). І вперед – все спробувати і зранку задавати своїй шкірі запитання «У що сьогодні вбиратись будемо, дорогенька»? :-)

Якщо якісь хвостаті істоти дочитали це до кінця, то честь їм і хвала. Дівчата, а у вас які косметичні «ноу-хау» є – швидко діліться!

У пошуках гармонії – тваринний світ заправляє

Нарешті я зібралась, щоб прочитати книгу, яка припадала пилом в архівах моєї електронної поштової скриньки майже півтора роки. А даремно припадала. Книга зайнятна і дещо несподівана. Не з точки зору істин, які вона пропагує, а з точки зору підходу. Плюс я відчуваю, що вона має лягти на мою книжкову полицю (яку я скоро прикуплю) разом із Шостромом та декількома іншими важливими для мене «трактатами». Чому? Бо вона дає інформацію, яка необхідна для побудови моєї внутрішньої системи (читай «гармонії»).

Щоб ми розуміли про що говоримо, маю викласти коротко суть. Книга пояснює природу складних взаємостосунків між чоловіками та жінками, засновуючись не на психологічно-емоційних складових, а на історичній теорії інстинктів. Вона каже про те, що люди є теж видом, який належить до тваринного світу і тому роль інстинктів у нашому житті є дуже сильною. Скажимо так - "інстинктивний погляд" на стосунки між чоловіком та жінкою - природа пояснює все:-)

«Трактат про любов» написаний дещо складною мовою, іноді занадто науковою, але сторінці на п’ятій пристосовуєшся "пропускати" закарлючну термінологію.

А тепер про головне. Для мене. Прочитане викликало у моїй тваринній душі дуже протирічливі почуття. Я зробила висновок, що я високопримативна (хм, я вже в цьому не впевнена... швидше низькопримативна) високорангова тварина)). Не можу сказати, що мене це порадувало. Бо і надалі я не розумію, що з цим робити. В голові зараз каша, але моя тваринна чуйка підказує, що отриману інформацію треба перетравити трохи і систематизувати у вигляді якогось логічного ланцюжка. Чим я і займусь найближчим часом, аби вийти до вас (і до себе!) в ефір з роз’ясненнями і рішеннями. А поки рекомендую почитати книгу «Трактат о любви», Анатолій Протопопов - щоб ми з вами говорили однією мовою: -)

Затишок із книжковою шафою

Осінь. Ще не холодно, але мені все більше починає хотітись затишку. Заритись, закопатись, засісти…

Останнім проявом цього хотіння є книжкова шафа. Невеличкий вузенький пенал світлого дерева з відкритими квадратними поличками. В нього я поскладаю всі свої книжки, які невідомо звідки з’явились на початку осені в моїй оселі і тепер валяються всюди – на підлозі, підвіконні, в ліжку, на шкурці невідомого звіра, кріслі… Я уявляю собі момент, коли я буду їх розставляти – не рівно чи в стопку, а під нахилом наче хтось щойно взяв переглянути книгу і поклав не на те місце…

Хочу книжкову шафку – зустрічаю осінь.

1 вересня - 1 клас - 1 раз

Мені здавалось, що цей день далеко. А він от вже сьогодні. Напрасований комірець, один хвостик стирчить трохи вище, велетенські банти, трохи розгублене, але таке щасливе обличчя, тоненькі ніжки в білих гольфах, випав передній молочний зуб – пухнаста біла кульбабка… Моя доня пішла у 1-ий клас!

Мимоволі я почала згадувати свій перший день в школі. Те саме подвір’я, ты самі два хвостики з велетенськими бантами, хіба йшов дощ і тато тримав мене за руку. Сьогодні сонячно і прохолодно. І наче я на своїй, не на її лінійці стою. Тільки замість піонерських галстуків – шкільні шеврони. Замість гімну СРСР – естрадний виступ випускниці. Але це не важливо. Бо хвилювання в маленьких очах, розгублений погляд по сторонах, але гордість за те, що вона вже така доросла, така велика – вона вже першокласниця! Нова сторінка маленького життя. Тут буде все: нові друзі, нові переживання, перші цілі, перші поцілунки, перші невдачі, перша гордість, перші досягнення.

Школа змінилась ззовні, але не внутрішньо. В ній і сьогодні живе диво. В ній живуть мамині спогади, в ній живуть доціні нові враження. Сьогодні я повернулась у дитинство, а моя доня зробила крок назустріч дорослому світові. Ми щасливі! (Невже я вже мама школярки?!)

P.S. - Щоб ви і не сумнівались - у нас училка-перформер:-)

Чим старше стає моя донька, тим молодшою себе відчуваю я