29 квітня 2009

Ідеї на зворотному боці конверта – несподівані місця для вирішення долі

Мене надихнула свіжа думка – ідеї, записані на зворотному боці конверта, плани, накреслені на серветці та нові рішення, прийняті на рекламному флайєрі, стягненому зі столу в кафе…

От так сидиш собі у затишному барчику, сьорбаєш запашну кавуню, ділишся з другом своїми думками… і раптом приймаєш судьбоносне (як потім виявляється) рішення… Варіації можуть бути на тему, але суть проста – геніальні (і не дуже) повороти своєї долі ми завертаємо самі (ніхто не сперечається), але зазвичай і не помічаємо, що такими важливими речами ми займаємось не у спеціально визначений нами час для планування (за компом в офісі), а у неформальних і, часто, несподіваних місцях.

Може остання грандіозна ідея прийшла в голову в ліжку о 2-й ночі після ніжного сексу з коханим? Чи рішення змінити професію та піти учитись було остаточно прийняте за чашкою капучіно в ранковому Челентано? А мрія, на здійснення якої ти вже рік трудишся? Коли вона з’явилась – чи не за обідом у рибному ресторанчику, попиваючи фреш апельсин/грейпфрут…? Саме так все і було… Нова робота – забігла на зустріч із знайомими на каву в Гарбузик. Цікава поїздка – спонтанне рішення в інститутській їдальні (зелені скатертини надихають, ги). Новий мікро-проект, який розтягнувся вже на цілий рік вперед – спонтанна порада в одеському ресторані «на бігу» і запис на клапті пописаного тойфлом аркуші. План…стратегія…нові проекти – бокал вина в готельному ресторані в якомусь глибокому регіоні…

Роблю висновки:
- неформальна атмосфера пробуджує творчий поклик та посилює продукування нових ідей
- треба частіше на кави ходити)
- треба занотовувати гарні ідеї зразу ж
- Девід Аллен (GTD -.rar) – геній!

26 квітня 2009

Розширений егоїзм

Хвороблива любов до однієї людини - це зовсім не любов, а розширений егоїзм, манія. А від будь-якої манії треба позбавлятись. Фромм, здається, сказав. Треба буде подумати з цього приводу детальніше.

25 квітня 2009

Никогда и ничего не просите...

«...Никогда и ничего не просите! Никогда и ничего, и в особенности у тех, кто сильнее вас. Сами предложат и сами всё дадут».

Коли я вперше прочитала в 15 років "Майстра і Маргариту", то цю цитату підкреслила першою. Є в ній якась магічність. Але я не оригінальна - гугл видає її як одну з найбільш відомих вже по першим трьом словам. Разом з тим, в ній є якась незавершеність, незгода, щось тут не сходиться... Якщо не попросиш - як дізнаються, що тобі це треба? В 15 - сприймаєш буквально. Дядя відомий написав, всі його поважають, значить це правда - роби так і все буде феншуйно. Робила - не вийшло. Просиш - теж херня. Доходиш по-троху, що це питання вже філософського гатунку. Якось з цим "не проси" йде привидом слово "дають - не бери". От і зупиняє це "не бери" просити - бо чого просити як не візьмеш? А не попросиш і дадуть - теж не візьмеш...

Роблю висновок - не важливо просиш ти чи ні. Важливо, що ти з цим робиш, коли отримуєш, яка твоя реакція? Ти щаслива? Вдячна? Щира?

А може тобі соромно отримувати?...

Після того як я перестала соромитись і боятись приймати - я стала отримувати. І не важливо - просиш, чи самі приходять і дають...

Вітаю себе тут)

Звертаючись до славнозвісного Паоло…. Так пафосно я вирішила таки розпочати свій блог. Так, над цією ідеєю, розпочати, я думаю вже давно. Мене зупиняла низка різних причин. Наприклад,

1. Про що писати – вузька тема чи філософія з моєї більчачої голови?
2. Хто буде читати
3. Чи варто витрачати час
4. Де я буду писати – яку платформу вибрати
5. Як часто писати…..

Це я так думала, коли всі кругом почали вести власні блоги та активно жити в соціальних ЗМІ. Не знайшовши відповіді на перше запитання, я перестала цим перейматись. Та, як не дивно, зрозуміла, що писати таки мені є про що)
- це не буде якась визначена вузька тема. Я пробувала писати на свою професійну тематику – не цікаво, відчуваю обмеження, які накладає обов’язок та інший булшіт
- мені потрібен спейс для розгрузки своєї оперативки - дякую Девіду Аллану і ще одному доброму другові) за те, що зрозуміла цю просту річ
- це платформа, на якій я можу «виписатись» і готова зустріти радикально-різні фідбеки.
- Яким життям житиме цей простір, припустимо, за рік – зараз мене мало хвилює. Спробую потрошку – щось точно вийде. Погано не буде, впевнена))
- Мої пальці розучились тримати ручку – я набагато краще друкую в дві руки.

До чого тут Паоло? А до того, що все починається і закінчується «знаками». Так от, початок цього блогу спричинений «знаком» - я так довго думала про те, що його потрібно зробити, мій молскін розбух від флуда, а голова від постійних рефлексій… А сьогодні я сходила на семінарчик про соціальні медія (до речі, випадково), і він став тим останнім «знаком», як люк по голові у Коельо. Велком ту май паті!