Щоб потім її можна було носити і на роботу

В моєму радянському дитинстві мама провадила наступну політику – «на пузі шовк, у пузі щолк». Що можна перекласти на людську мову як «на нас не написано, що ми їмо, але всі бачать в що ми вдягнені». Тоді я сприймала це буквально. Ні, звісно, в нашій родині було що їсти і ми нормально жили, але в ті часи тотальних дефіцитів перед вагами на яких стояли палка салямі та чоботи батьки віддавали перевагу другому. На різних етапах свого дорослішання я по різному сприймала цю філософію, але можу з упевненістю сказати, що моя тремтяча любов до всього, що можна з’їсти та вдягнути пускає коріння у дитяче минуле – привіт дідугане Фройд!

Довгий час для мене було практично неможливо принести на касу супермаркету 100 грамову упаковку смердючого сиру за 60 грн. Залишки «пузатої» філософії все ще правили моєю головою. І от, нарешті, я зрозуміла як це можна робити з легкістю! Тепер, коли я тащу на касу пляшку Rioja, я сприймаю це як покупку кофточки. Вино чи сир купують не для того, щоб вгамувати спрагу чи голод. Це предмети роскоші. Такі як, наприклад, діаманти. Різниця лише в ціні, але категорія товару та сама. Ніхто ж не задається запитаннями яка корить з бруліків:)

Те саме і з вечірнім вбранням. Скільки разів я чула від подруг і знайомих сумні зітхання «я купила цю сукню на весілля моєї подруги (новорічний корпоратив, випускний бал, день народження внучатого племінника etc.) 5 років назад і так після цього жодного разу і не вдягла»… Від таких зітхань мені стає сумно та прикро. За те, що ці жінки так і не змогли осягнути як можна отримати задоволення від вечірньої сукні. Бо вечірнє вбрання – це як Moet et Chandon. Коштує дорого, швидко доводить оточуючих до оргазму від розуміння власної неповторності, але випивається до кінця вечірки. Життя вечірньої сукні коротке - один вечір. От за цей келих насолоди ми і платимо грошики. А не за те, «щоб потім її можна було носити і на роботу».

Ось така у мене «глибока» теорія щодо предметів розкоші народилась сьогодні. Шуба править:)