Пам’ятаю. День перемоги моєї бабусі

Сьогодні, на передодні Дня Перемоги, я згадала свою бабусю. Вона померла три роки тому. Пам’ятаю, мені маленькій вона розказувала про те, як воювала. Навіть всякі смішні історії розказувала. «Знаєш, мені моя любов до прекрасного навіть життя одного разу врятувала)))». Була така у бабусі «дежурна» історія про спасенне життя і я цю історію дуже любила. І вам розкажу.

На війні бабуся була у такій роті (чи як воно називається, я не дуже розуміюсь), яка їхала слідом за армією і везла склад боєприпасів за собою. Бабуся моя дуже гарно з виразом читала вірші напам’ять і, навіть, прозу. Чоловікам подобалось (а може просто вона сама подобалась, бо жінка колоритна була). Їй треба було їхати «чергувати», але було свято якесь радянське, і її вмовили залишитись і читати ці вірші вголос якомусь бойовому начальству. Вона помінялась із іншою дівчиною, яка замість бабусі поїхали боєприпаси розвозити. Вночі поїзд підірвався на міні, і її напарниця загинула. На її місці мала бути бабуся…

Бабуся пішла на фронт у 17 років як закінчила школу, дійшли вони, здається, аж до Угорщини, а може й до Німеччини, навіть. Розказувала як їм хлопці самі бігуді з паличок робили, щоб волосся накручувати. Бо і на війні жінці хочеться бути красивою. Страшно дуже було, тому придумували собі розваги, щоб мозок переключати… Світла пам’ять моїй бабусі і всім нашим рідним, які пройшли війну. Бабуся я тебе люблю і пам’ятаю.