Дуркую:)

Привіт в ефірі. Навіть і не знаю, що на мене таке накотило сьогодні, але зразу ж вибачаюсь за лексику, тональність і, головне, формат) От написала невеличкий сюжетик. На мене це не схоже. Але що ж зробиш як лапи тягнуться настукати оце таку гидоту? Беру і стукаю. Юлію шкода, але як то кажуть – c’est la vie – а рішення було вже так близько…

***

Юлія Впіхулія

Петрович сидів за облупленим столом і пітнів. Життя – лайно. Маленький просякнений запахом старих архівів кабінетик на цокольному поверсі. Центр столиці.
-- Чаю, - репетує Петрович
Велика пузата чашка, немита лінивою Лєнкою вже мабуть пів століття. Петрович видає смачне «сьорб» і переводить натужливий погляд до вікна. Там лише сиротливий клапоть неба і хромоване колесо. «М-у-у-у, м-ляля», - скиглить він, окреслюючи поглядом «бентлі».
От так і проходить ранок за ранком, дні спливають – чашка брудніє.

***

Лист з міської ради прийшов зненацька, розваливши звичний плин затхлого життя Петровича. Відтепер жек має сам на себе заробляти, бо грошей в бюджеті зовсім нема. Петрович хмурнішає, думаючи про пенсію. «Чорт, треба ж якось з цієї трухлявої контори щось витрусити, я ж директор, чи де!»…

***

Вона була невисокого зросту. Лице все в ластовинні. Очі – кольору мокрого асфальту наприкінці зими, зібране в безглуздий ґудзик руде волосся на потилиці. Юлія Впіхулія - колобок на курячих ніжках, жива потвора, кольоровий комікс, чебурашка-олігофрен з сексуальним прізвищем.

Вона плакала. Колеса поїзда клацали, а вона продовжувала плакати. Їй лише 17, а її життя – нескінченна низка образ і знущань. «В піхву ту Впіхулію зараз як запихнемо їй х…», «Впіхулі-і-і-я, бу-га-га!!!», «Впіхна, тьфу, Впіхулія – до дошки». І це не закінчиться ніколи. І так всі 17 років. Кожного дня, кожної години, кожної хвилини – «хулія, впіхулія, ху….»……………. Колобок страждав. Круглів. І знову страждав.

«Я вийду заміж, і це страждання закінчиться. Я згодна стати ким завгодно – Лопатою, Ногою, Задериголовою, навіть, Могилою, але тільки б змінити це ненависне прізвище – ВПІХУЛІЯ!!!!»

І Юлія плакала. Сльози котились її рудими щоками і падали на розтягнену кофту. Вона знала, що заміж вона не вийде, бо її ніхто ніколи не покохає. Вона – монстр, черепашка-ніньзя, повітряна кулька з зоопарку. А значить – залишитись їй навіки Впіхулією – страшним колобком з картопляним носом.

***

Петрович думав. Вже три дні він сушив голову над тим – як його сраний забутий всіми жек може заробити гроші.

«… і просуває вона у моє віконечко паспорт на прописку, відкриваю, а там – їй богу, матюк! Таке прізвище у дівки – застрелитись можна. Впіхулія! Нє, ти уяви, з таким матюком чоловіка шукати, обіржатись можна!». Лєнка тріщала по телефону. Петрович біг до свого кабінету, перекидаючи стільці. «Євріка! Є! придумав-в-в! Лєнка – помий чашку.!. Ти геній!».
Лєнка тільки дурнувато лупала очицями.
- Рекламу даємо, записуй
- А що продавати будемо, Петровичу?
- Щасливе майбутнє
- Шо??
- Прізвища нові продавати будемо, Впіхулія..))

***

Вона втупилась у вікно. Колеса мірно клацали. Вона думала. Думала про своє паскудне, жалюгідне життя. Про те, що вона зараз їде вступати в інститут. Вона – Юлія Впихулія, з загубленого села Нечуївка, маленький монстр з рудими патлами. Що чекає її в Києві? Нові страждання? Інститут з його новими образами і перекличками? Нове відмінювання її піхви? Боляче. Важко. А що якщо все це припинити? Для чого жити, якщо ти крива впіхулія?

***

--Я маю з цим покінчити…
Сірий запльований тамбур вагону №5 в поїзді на Київ. Тут була Юлія Впіхулія. Цей тамбур – останнє місце на цій землі, де вона пронесла своє колобкове тільце. Амінь і прости боже самогубцю.

***

«Зміна прізвища за 3 дні. Швидко. Без черг. Отримай нове життя з новим ім’ям»
Петрович гордився своїм творінням, тримаючи в руках ще духмяний від друкарської фарби журнал з рекламою новітніх послуг його жеку.
---Ех, я і молодець! Маркетолог я, от хто я! Геній! Стратег!

***

--Свіжі газети, кросворди, журнали. Кому журнали?, - репетувала провідниця , розбурхуючи сон подорожуючих 5-го вагону швидкого поїзду на Київ….

КІНЕЦЬ

От таке..) А мораль, що по типу навіть, якщо тобі
здається, що все, кінець, і виходу нема, можливо у цю саму хвилину хтось вже
спішить тобі на допомогу. Головне вірити і дочекатись. Висока
філософія)